Юрист: Мер Ужгорода проходить по справі розкрадання понад 6-ти мільйонів гривень

Як повідомив юрист Олександр Пересоляк, меру Ужгорода Богдану Андріїву вручили підозру про розкрадання понад 6 млн. гивень

Про це Пересоляк повідомив на своїй сторінці у «Фейсбук».

Зі слів Пересоляка, підозру Андріїву вручили через адвоката, бо сам мер в прокуратуру не прийшов.

Юрист також повідомив, що в прокуратуру мав намір зайти рідний брат Богдана Андріїва, депутат обласної ради Андрій Андріїв, однак коли побачив, що його знімають на відео, то повернувся назад.

Справа, по якій проходить мер Ужгорода, стосується комплексу «Совине гніздо».

По цій справі у заволодінні 6,55 млн. грн. обвинувачується засновник ТОВ «БК «Трансбуд» Володимир Марценюк, фірма якого виконувала реконструкцію «Совиного гнізда». Прокуратура вважає, що Марценюк перераховував із фірми «Трансбут» кошти на фірми, де він є засновником сам, а також на свою дружину та сестру дружини, які були підприємцями. Згодом понад 3 млн. грн. ними було переведено у готівку.

Також, прокуратурою обвинувачується Яремко Мирон Євгенійович — інженер технагляду, який, по версії прокуратури, діяв у змові з виконавцем реконструкції і забезпечив завищення її вартості.

Яким чином у цій справі фігурує мер Ужгорода, Пересоляк не повідомляє, але обіцяє надати інформацію згодом.

Олег Гетьман: Економіка України дійсно почала зростати

Україна посіла 74-ту позицію в міжнародному рейтингу за умовами ведення бізнесу в наступному році, за версією журналу Forbes. Загалом оцінювався бізнес-клімат у 139 країнах. Із сусідів України значно попереду – Польща, Угорщина, Словаччина, Болгарія, перше місце у рейтингу посіла Швеція. Росія – на 79 місці. Українські економісти вважають, що наразі для України середина рейтингу є добрим показником, який буде покращуватись надалі через впровадження реформ. Частина експертів переконана, що реформи недієві і бачать тенденцію до знищення малого бізнесу в Україні. Влада ж каже, що 2016-й був періодом напрацювання стратегій, а от наступний рік стане полем для їхнього втілення. Тож, яким був рік, що минає для українських підприємців та чого чекати від 2017-го?

Основні фактори, які беруть до уваги при створенні рейтингів – це податкова система, можливості бізнесу отримувати доступ до різних ресурсів, інвестиційні ризики, інновації, рівень інфляції, важливою є судова система і захист права власності підприємців.

Зараз Україна займає середні позиції у багатьох міжнародних рейтингах: 80-те місце серед 190 країн світу за рейтингом Світового банку Doing Business 2017, 79-та позиція з-поміж 139 країн у рейтингу Forbes. Це є позитивним показником, вважає Олег Гетьман, економічний експерт «Реанімаційного пакету реформ» (РПР). До того ж, поступово країна просувається вгору, наголошує економіст.

«Щодо податкової реформи, в 2016 році відбулись деякі зміни, які покращили наші позиції в міжнародних рейтингах і сприяли збільшенню ВВП (поки що несуттєво). Потроху, поступово починає економіка відновлюватись. В цьому році ми спостерігаємо зростання ВВП десь на півтора відсотка, в порівнянні з попередніми роками, де було падіння на 8 та 15 відсотків. Це перший рік, коли економіка дійсно почала зростати. Я б сказав, що ми впевнено рухаємося до перших «двадцяток» та «десяток» і кожного року просуваємося на певну кількість пунктів. Це не можна назвати перемогою чи зрадою. Це процес, і динаміка позитивна», – зауважує Олег Гетьман.

Впливові рішення-2016

Олег Гетьман відзначає такі позитиви у підприємництві, з якими Україна провела 2016-й:
– була знижена ставка єдиного соціального внеску в середньому з 33 до 22 відсотків;
– заробітні плати зросли в середньому приблизно на 26 відсотків за рік;
– навантаження на бізнес знизилося на 10-15 відсотків;
– були запроваджені норми з поліпшення адміністрування податків, зокрема, це стосується ПДВ;
– скасовано понад 300 застарілих регуляторних актів, що є позитивним кроком в дерегуляції;
– вперше Міністерство фінансів працювало над податковим законопроектом в одній команді разом з експертами РПР, народними депутатами і представниками бізнесу. До того ж, готові були брати за основу експертні напрацювання.

Наприкінці року Верховна Рада ухвалила низку важливих податкових законопроектів, дію яких бізнес зможе оцінити та відчути у 2017-му.

ПДВ. З наступного року буде діяти єдиний відкритий електронний реєстр на відшкодування ПДВ з автоматичною чергою. Олег Гетьман називає це «грандіозним кроком», адже у попередні роки за отримання відшкодування ПДВ підприємці часто змушені були давати хабарі. В електронній черзі це неможливо: якщо ви перший в черзі, вас не зможе ніхто обійти, додає експерт.

Реформа ДФС. В новому році всі функції перевірок і контролю були передані з місцевих податкових органів на вищий рівень, а податкові інспекції нижчого рівня матимуть лише сервісні функції.

Ніна Южаніна, голова комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики, зазначає, що через нові вимоги та повноваження, прописані в законі, вдасться зупинити поширену корупцію в органах фіскальної служби. Вона переконана, що це неможливо зробити лише вказівками та підняттям заробітної плати. Єдиний вихід, на думку депутата, це встановити такі вимоги і надати такі повноваження, які б унеможливили зловживання.

«Суспільство настільки вже не поважає фіскальну службу, що перемогою би вважалася її ліквідація, але цього собі не може дозволити наша держава. Тому треба набратися терпіння і робити крок за кроком. Адже всі ті нові вимоги, які ми встановлюємо до контролюючого органу, вони є дуже суттєвими, зменшують їхні функції в частині корупційних можливостей по відношенню до підприємців. 2017 рік буде можливістю проаналізувати, наскільки взагалі може змінюватись фіскальна служба і потім приймати рішення», – наголошує депутат.

Податкову міліцію новим законом передбачено ліквідувати. Замість раптових набігів на підприємства та «маски-шоу» планують створити службу фінансових розслідувань, де спеціалісти, яких набиратимуть за конкурсами, будуть в комп’ютерному режимі займатися аналітикою та виявленням фінансових порушень.

Ліквідація податку на прибуток – з 2018 року. Кабмін взяв на себе зобов’язання, які зафіксовані в перехідних положеннях закону: ліквідувати з 1 січня 2018 року податку на прибуток і ввести податок на виведений капітал, який є простішим для бізнесу, зазначає Олег Гетьман. Тобто податок буде сплачуватись лише тоді, коли прибуток виводиться з обороту у вигляді дивідендів чи прирівняних платежів.

Податковий кредит. Боротьба зі «схемним» податковим кредитом розпочнеться в 2017 році. Протягом 2016-го на рівні міста Києва був проведений експеримент із впровадження нової системи, в результаті до бюджету додатково надійшло 5 мільярдів гривень, зазначає депутат Ніна Южаніна. З огляду на позитивний досвід, механізм блокування податкових накладних був закріплений в ухваленому податковому законі №5368 і таким чином поширено на всю країну. У 2017 році від впровадження цієї практики, за підрахунками профільного парламентського комітету, до бюджету має надійти додатково приблизно 25 мільярдів гривень.

Ніна Южаніна каже, що в депутатському комітеті з питань податкової політики хочуть відслідковувати впровадження ухвалених законів і здійснювати певний нагляд за роботою виконавчих органів.

Яким був 2016 рік для бізнесу?

Володимир Чеповий, президент Української бізнес асоціації, називає найбільші проблеми 2016 року: відсутність державної економічної стратегії для бізнесу, фінансова турбулентність (хитка гривня, високі відсотки за кредитами) за якої малий бізнес перебуває на межі виживання, з державних установ за цей рік пішли майже всі «волонтери від бізнесу» – люди, які прийшли на хвилі Майдану і мріяли про зміни, не витримали шалений тиск на бізнес і відчуття зневіри.

Серед позитивів Володимир Чеповий відзначає появу значного числа громадських бізнесових організацій, які об’єднується з метою детінізації економіки, які не просто підписують меморандуми, а й визначають стратегію дій щодо цього.

«Другий класний момент – це один з ухвалених законопроектів про експортну кредитну агенцію. Здається така функціональна, не всім зрозуміла, річ, але якщо країна не почне допомагати українському бізнесові просувати товари за кордоном, технологічно, як це робить весь світ, то це буде дуже важко. Зараз бізнес самотужки це робить, а весь світ робить за підтримки держави», – зауважує Чеповий.

Третім позитивом Володимир Чеповий називає збільшення частки підприємців, налаштованих на ведення бізнесу «по-білому» і вихід з тіні. Це є стратегічним рішенням середнього бізнесу, адже він відчуває, що не зможе спілкуватись із світом інакше, зазначає експерт.

«Є фантастичні плани у бізнесу на 2017 рік, навіть інколи дивуєшся, звідки оптимізм. Але бізнесмен, підприємець – це господар, майстер свої справи, який точно не здасться і зробить свою улюблену справу», – наголошує президент Української бізнес-асоціації.

Олігархічне лобі фактично витискає малий та середній бізнес – юрист

Значно песимістичніші висновки у Дмитра Йовдія, юриста, який займається справами бізнесу. Він не бачить ефекту від запровадження реформ.

«Податковий тиск нікуди не зник, попри те, що обіцяли дерегуляцію, зменшення податкового навантаження не відбулося, тому бізнес змушений працювати в тіні. Відбувається лише посилення тиску», – наголошує юрист.

Як приклад, наводить закон із новими правилами оподаткування для ФОПів, коли незалежно від того, чи працюють підприємства, чи ні, вони зобов’язані сплачувати ЄСВ у розмірі більше 700 гривень. Це призведе до згортання малих підприємств, вони будуть закриватися, щоб не платити внески, або підуть в тінь, вважає Дмитро Йовдій.

Юрист наголошує на тому, що більшість законів та ініціатив є позитивними за змістом, втім, позитивний ефект нівелюється відсутністю виконання і недотриманням прописаних норм.

На практиці малий бізнес приносять у жертву олігархічним інтересам, переконаний Дмитро Йовдій.

«Навіть якщо взяти у місті Києві – масштабне знесення МАФів відбувається в інтересах певних олігархічних груп, великих трейдерів, великих супермаркетів. Таким чином малі підприємці витискаються з ринку для того, щоб покращити умови для великих гравців. Працює олігархічне лобі, яке фактично витискає малий та середній бізнес. Все йде до певного укрупнення , на жаль», – зазначає юрист.

Економічний експерт Олег Гетьман пояснив, що запроваджені державою зміни торкаються перш за все середнього та крупного бізнесу, які мають вплинути на всю економіку в цілому. Для дрібного і малого бізнесу корисних змін не відбулося, а навіть сталося певне погіршення умов, зазначає економіст. Та ці погіршення не здатні знищити сектор малого бізнесу, вважає Олег Гетьман і додає, що єдиний податок є пільговою системою, яку вдалося зберегти.

Серед факторів, що посилюють навантаження на малий бізнес, експерт називає зростання мінімальної заробітної плати до 3200, зобов’язання сплачувати ЄСВ навіть за відсутності діяльності, збільшення розміру ЄСВ відповідно до збільшення мінімальної зарплатні, перевірки неоформлених співробітників, які можуть бути ініційовані місцевою владою. Та Олег Гетьман як представник Реанімаційного проекту реформ, який бере участь в розробці та стежить за впровадженням економічних законопроектів, розповідає, що наступного року плануються позитивні зміни і для малого бізнесу.

Тарас Прохасько: У теперішніх дітей інший рівень вільності

10 жовтня 2014 р.

Замало описувати лише те, що тепер бачиш і переживаєш. Для знакового твору потрібно бачити, що було опісля.

Філософська книжка “Хто робить сніг”, яку написали для дітей та їхніх батьків Тарас Прохасько і Мар’яна Прохасько, недавно потрапила до одного з найпрестижніших світових каталогів дитячих книжок — “Білі круки” (The White Ravens). Нагадаю, що такий міжнародний каталог — це перелік 250 найкращих дитячих книжок із понад 40 країн світу, який виходить щорічно (з 1996 р.). Книжка Тараса і Мар’яни вийшла у “Видавництві Старого Лева” і згодом здобула почесні відзнаки: перемогу на конкурсі “Книга року ВВС-2013” (у номінації “Дитяча книга”), цей текст також відзначено премією “ЛітАкцент року-2013” і першим місцем рейтингу “Книжка року-2013” у номінації “Дитяче свято”.

Один із найкращих сучасних українських письменників Тарас Прохасько, якого деякі літературознавці називають “українським Маркесом”, розповів DT.UA про свій досвід роботи в дитячій літературі, а також поділився відчуттями того, як час впливає на книжку, на дітей, на дорослих…

— “Хто робить сніг” — це наш із Мар’яною уявний “світ кротів”, вигаданий нами ще років десять тому, — розповідає DT.UA Тарас Прохасько. — Тоді йшлося про те, що довкола нас було багато малих дітей — племінники, діти знайомих, із якими часто доводилося проводити час. Одного разу сталася така пригода, коли ми на очах у дітей рятували крота, що тонув у річці. Ще про кротів. На початку 2000-х у мене була ціла колекція іграшок: реалістичні фігурки різних звірів, начинені всередині квасолькою. І однією з улюблених був кріт! Ось так я йшов до цієї історії…

Крім того, за освітою я біолог. Один із моїх найулюбленіших педагогічних прийомів зі всіма дітьми — і своїми, і чужими — розповіді про тварин, подані реалістично й адаптовані в такий собі дитячий бренд, щоб було цікаво дізнаватися про їхні звички та особливості життя. Вже потім Мар’яна намалювала ескізи різних персонажів. А ми давно хотіли зробити книжку для дітей. Ось так поступово, з різних потічків, злилося все докупи. І ми зрозуміли що насправді маємо готовий, майже живий світ цієї кротячої сім’ї… Залишалося тільки сформувати якийсь сюжет і написати…

Книжка “Хто робить сніг” розрахована на дітей віком від 5—6 і до 10 років. Насправді ж цей діапазон трохи ширший, судячи з практики відгуків батьків та дітей.

— Цікаво, яка реакція на вашу книжку, власне, наших маленьких читачів — українців, зокрема на Івано-Франківщині чи у Львові?

— Звісно, йдеться не тільки про Франківщину чи Львів, географія видання ширша. Не можу говорити про статистику, але знаю відгуки від батьків, які казали, що книжка про кротів стала щоденним улюбленим чтивом для їхніх дітей. І тут ніколи не йшлося лише про “кількісну” оцінку. Важливими для нас є кільканадцять близьких особистісних відгуків.

— У вашій дитячій книжці є теми смерті… Хто робить сніг? Померлі білочки, кротики чи зайчики? Це питання ви ставите для того, щоб діти не росли, як маленькі будди, котрі не знають, що є старість, хвороби і смерть?

— Знаєте, на цих сторінках тема смерті не розглядається глибоко. Адже книжка призначається для найменших читачів. Нам здавалося важливим лише торкнутися деяких основоположних тем. Трохи окреслити ті речі, з якими в житті дітям треба буде мати справу. Задля того, щоб тема смерті не була такою, як у мультику “Том і Джеррі”, — занадто ігровою, віртуальною й легкою. А щоби натякнути, що це стосується кожного, і передусім тебе.

— Кажуть, що “Хто робить сніг” — це лише початок циклу про кротів, є друга книжка “Куди зникло море”. Чи буде продовження?

— В майбутньому плануємо не більше ще однієї книжки. Це буде логічним завершенням циклу. Дуже цікаве явище — поступове настання зрілості, дорослішання дітей, читачів. І ось ці спостереження за дорослішанням, за настанням зрілості головних персонажів — воно є синхронним чи адекватним для дітей, які прочитали першу частину книжки.

Минув рік від першої книжки. За цей рік багато що змінилося в самих дітях… Адже рік у дитинстві — дуже багато. І так само вони мають можливість прочитати про наступний рік життя кротів, уже більш самостійних… Тому три книжки цього циклу створюються не тільки для того, щоб розповісти ще якусь нову історію, а для того, щоб показати еволюцію дозрівання.

— Розкажіть, будь-ласка, про свою співпрацю над дитячою літературою з дружиною — Мар’яною Прохасько, яка проілюструвала книжку “Хто зробить сніг”.

— Дуже часто губиться те, що вона є не тільки ілюстратором, а й співавтором тексту. Тобто ми разом писали текст, а потім вона малювала. Вона не сторонній ілюстратор, а творець цього світу кротів. Тому їй набагато легше і краще почуватися зсередини як ілюстратор.

А пишемо ми разом. Буває всяке. Знаю, що якби, наприклад, уважно проаналізувати написане, то, як і у більшості книжок, можна було б знайти недоладності й суперечності в лініях розвитку персонажів. Але це неминуче, коли історія триває довго.

— У різні часи, у тому числі і в радянські, вважалося, що книжка — виключно “виховує” дитину.

— Не слід сподіватися, що книжка зробить когось добрим, когось відважним, а когось щедрим… Ні, лише — саморефлексія і роздуми про себе. Інтернет-ігри ніколи не замінять книжку. Людське мислення є вербальним. І книжка є найкращим способом пробудження цього способу мислення, особливо коли текст звучить від когось.

— Чим, на ваш погляд, найбільше відрізняється покоління наших сучасних маленьких читачів — від читачів такого ж віку, коли маленьким були ви?

— Теперішні діти набагато краще уявляють ширину та розмаїття світу (хай навіть ці знання часто поверхові). Також мені найбільше впадає в очі якийсь інший рівень вільності.

Тобто я бачу, що теперішні діти почуваються більше свобідними. Для них цей стан є органічним. Якщо, звісно, порівнювати з моїм дитинством. Сучасні діти усвідомлюють, що вони — особистості, які вільні, свобідні, самоцінні.

З іншого боку, я мав досвід кілька разів впродовж 15 років працювати вчителем біології у школі. Отож зауважу: все ж таки, попри постійні зміни, розширення горизонтів, базові людські речі у дітей залишаються незмінними. Це — основні стосунки. Тому мої учні поводилися в основних речах дуже близько до того, що й мої колишні однокласники 30 років тому.

— Нашим читачам було би цікаво дізнатися, чи є в роботі видавництв ваші книжки для дорослої аудиторії. Яких видань очікувати найближчим часом?

— Працюю над такою повістю, яку сам для себе називаю “репортажем з минулого”. Це мають бути не спогади про минуле, а справді репортаж із пам’яті. Повість називатиметься “62х20”. Цей історичний репортаж про радянську армію — автобіографічний. Це те, що я бачив.

Уявляю себе репортером, а не тільки учасником тих подій, які описую. Тоді я був звичайним солдатом. Тепер же намагаюся розповісти про армійські будні так, як це робить справжній репортаж…

— У теперішній час, дуже жорстокий, позначений кривавою війною на сході, деякі письменники, зокрема Андрій Курков, кажуть, що їм не дуже кортить щось писати, нібито немає натхнення. Як у вас із натхненням тепер?

— Я не чекаю натхнення. Але зрозуміло, що теперішній час пов’язаний із великою тривогою і співпереживанням того, що відбувається з людьми.

Зрозуміло, вже і я не такий, і Мар’яна не така, і всі довкола не такі, які були ще рік тому. Від цього стану не потрібно втікати, ховатися, — треба приймати його й намагатися дати собі лад із переживаннями. Тобто проживати ці емоції, щоб вони були чіткими й виразними.

— Дехто з критиків називає вас “українським Маркесом”, як ставитеся до таких компліментарних характеристик?

— Я давно звик до того, що всім критикам, а особливо академічним, необхідно використовувати порівняння. Щоб якось охарактеризувати нове ім’я, новий голос чи новий стиль у літературі. Ще відколи почав займатися літературою, то зауважив, що той чи той опублікований твір порівнювали з іншим. Це особливість пізнання. Для того, щоб розповісти про щось нове, треба його прив’язати до старого. Щоб виникли якісь асоціації.

Я розумію, що далекий від неукраїнського Маркеса. Але згідний із тим, що в моєму романі “НепрОсті” можна знайти якісь способи маркесівського конструювання. Це і довгий рік упродовж десятиліть, і кілька поколінь однієї родини, і, крім того, створене уявне місце існування — поселення Ялівець.

— Сьогоднішні вже згадані драматичні події в Україні ніби чекають на художнє літературне втілення…

— Так, такий текст обов’язково з’явиться. Те, що відбувається зараз, торкнулося кожного, бодай на емоційному рівні. Відповідно, це торкнулося людей, для яких способом життя є рефлексії, спостереження, записування, творення книжок і текстів.

Уже найближчим часом з’являтиметься багато текстів (оповідань, віршів, і, можливо, невигаданої нон-фікшн репортажної літератури) про різні аспекти цієї війни. Але, водночас, у великій літературі, яка є осмисленням і яка є знаковою, епохальною, час іде трохи інакше. Щоб написати серйозний роман про літо-осінь 2014 р., потрібна певна часова дистанція.

Я впевнений, що, оскільки в Україні вже почала розвиватися масова жанрова література, невдовзі можуть з’явитися і бойовики, і любовні романи на тлі драматичних подій…

Але, знову ж таки, кажу, що в літературі потрібна дистанція. Бо замало бути свідком. Замало описувати лише те, що тепер бачиш і переживаєш. Для знакового твору потрібно бачити, що було опісля. Роман того ж таки Ремарка доволі простий — про будні солдатського окопного життя. Не можна сказати, що це глобальне осмислення. Однак Ремарк не написав свій твір, сидячи в окопах. Потрібно було, щоб війна скінчилася, щоби всі почали інакше сприймати життя. Щоби можна було осмислено подивитися: що до чого привело? У великому майбутньому романі про війну 2014 р. найважливішими будуть не конкретні події цього року, а те, у що вони вилилися. Лише тоді можна писати про те, з чого все починалося…

Право на інформацію – що це і як ним скористатись

Запит на публічну інформацію,
як елемент реалізації прав людини

Ознакою цивілізованого суспільства є визнання прав людини та можливість їх реалізації.

Права людини — це комплекс природних і непорушних свобод і юридичних можливостей, обумовлених фактом існування людини в цивілізованому суспільстві.

Один із основоположних стовпів побудови демократичного суспільства є право на інформацію, яке є складовою частиною права на свободу совісті і переконань.

Крім того, право вільно одержувати інформацію є елементом контролю людини за державою, її інституціями та окремими діячами.

Зазначене право проголошене Загальною декларацією прав людини та закріплене у Конституції України.

Проте наявності самого лише проголошеного права замало: потрібен дієвий механізм його реалізації. Також дуже важливо уміти цим механізмом користуватися.

Одним із дієвих інструментів отримання документів та інформації, переважно від державних органів, є запит на отримання публічної інформації.

Законодавчим актом, що регулює відносини доступу до публічної інформації є Закон України “Про доступ до публічної інформації”.

Що робить такий запит цікавим та дієвим?

Перш за все, строк надання відповіді на такий запит становить 5 робочих днів з дня отримання запиту. У деяких випадках, строк може бути іншим, але про це поговоримо пізніше.

До-друге, за ненадання відповіді на запит передбачена адміністративна відповідальність.

По-третє, ненадання інформації на запит можна ефективно оскаржити в суді та домогтися надання інформації. І судова практика це підтверджує.

Для того, щоб правильно скласти запит на отримання публічної інформації та мати більші шанси вчасно отримати відповідь, потрібно знати:

1) про що можна запитувати, тобто, що саме належить до публічної інформації;

2) кого запитувати?

3) знати вимоги до оформлення такого запиту.

  • Що таке публічна інформація? Що запитувати?
  • Публічна інформаціяце відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація:

    – що була отримана або створена державним органом (органом місцевого самоврядування) в процесі виконання ним своїх обов’язків, …

    – або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом.

    Тобто, публічна інформація — це інформація, яка на момент запиту уже існує. Вона вже створена та є у наявності, у розпорядженні державного органу: тому останній повинен її просто надати. Саме тому передбачено достатньо короткий строк надання такої інформації.

    Відповідь на запит на отримання публічної інформації не передбачає проведення будь-якого аналізу, обробки інформації та/або створення нової інформації.

    Якщо у запиті є прохання щось роз’яснити — це уже передбачає необхідність аналізу та обробки інформації і, як наслідок, створення нової інформації у вигляді роз’яснення. Такий запит буде розглядатися як звернення (відповідно до ЗУ “Про звернення громадян”), а строк надання відповіді буде становити від 15 до 30 (найчастіше) днів.

    Слід зауважити, що запитувачем публічної інформації може бути:

    фізична особа (людина), незалежно від громадянства,

    юридична особа (підприємство), громадська організація, об’єднання громадян.

    Водночас, потрібно пам’ятати, що суб’єктами звернення відповідно до ЗУ “Про звернення громадян” є лише фізичні особи — громадяни України.

    1. Кого можна запитувати?

    Суб’єктів, які володіють інформацією, називають розпорядниками інформації.

    Загалом, запит на отримання публічної інформації можна подавати до:

    1) державних органів, органів місцевого самоврядування;

    2) юридичних осіб (підприємств), що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, – стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

    3) осіб, якщо вони виконують делеговані повноваження державних органів, органів місцевого самоврядування, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг (найчастіше, це державні або комунальні підприємства), – стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків;

    4) підприємств – монополістів, або наділених спеціальними чи виключними правами, – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

  • Вимоги до запиту
  • Запит на інформацію має містити:

    1) ім’я або найменування (для юридичної особи) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є;

    2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

    3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

    Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

    В той же час, найбільш надійним способом подання запиту, все ще залишається письмовий (паперовий) запит, надісланий листом з повідомленням про вручення або поданий особисто до канцелярії відповідного органу з обов’язковою відміткою про отримання на другому екземплярі (копії) запиту.

    Письмовий запит подається в довільній формі. Звичайно, з урахування раніше зазначених вимог.

    Ви маєте право звернутися до розпорядника інформації із запитом незалежно від того, стосується Вас ця інформація чи ні.

    Ви не зобов’язані пояснювати причини подання запиту.

    Для зручності, можна скористатися затвердженою формою запиту, знайти яку можна на більшості офіційних сайтів державних органів.

    Інформація на запит надається безкоштовно. Проте, у разі якщо необхідно виготовляти копії документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

    Щоб не сплачувати за виготовлення копій — запит можна направляти електронною поштою. Також і в письмовому запиті можна зазначити прохання надати відповідь та сканкопії тільки на електронну адресу.

    У певних випадках, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, а саме:

    1) розпорядник інформації не володіє і не зобов’язаний володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

    2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом;

    3) запитувач не оплатив витрати, пов’язані з копіюванням або друком копії документів обсягом більш як 10 сторінок;

    4) не дотримано вимог до запиту на інформацію.

    Відмова у задоволенні запиту повинна надаватись у письмовій формі та обов’язково містити мотивовану підставу відмови, а також порядок оскарження такої відмови.

    З практики подання запитів можна робити висновок, що на правильно складений запит, найчастіше надається відповідна відповідь у визначені законодавством строки.

    Проте, випадки немотивованої відмови у наданні інформації або навіть ігнорування запиту все ж таки трапляються.

    Такі дії розпорядників інформації необхідно оскаржувати, як до вищих органів влади так і у судовому порядку.

    Більш докладно про оскарження дій чи бездіяльності розпорядників інформації, а також про їх відповідальність ми поговоримо наступного разу.

    У випадку необхідності допомоги при складання запиту та формулювання питань з метою мінімізації можливості отримання відмови у наданні відповіді на нього – звертайтеся до нашої компанії: спеціалісти ЮКФ “Шілд” будуть раді допомогти!

    Юридична безпека українського бізнесу

    Забезпечимо 3 напрямки юридичної безпеки бізнесу:

    Правильний старт бізнесу

    Правильний старт бізнесу

    Станемо потужною підтримкою в правильному старті бізнесу для тих, хто тільки збирається його створити.

    Супровід бізнесу

    Професійно супроводимо вже працюючий бізнес: виявимо і попередимо потенційні загрози.

    Ліквідація наслідків

    Ліквідуємо реальні загрози бізнесу з боку працівників, партнерів, контрагентів, держави.

    Тут ми ділимося порадами, практичним досвідом і відповідями на найактуальніші питання власників бізнесу, керівників, головних бухгалтерів, співробітників компаній і тих, хто планує розпочати свою справу.

    Нова стаття в блозі

    Як повернути вже сплачений транспортний податок

    Раніше неодноразово ми писали про те, що, починаючи з червня 2015 року власники «розкішних автомобілів» почали отримувати від контролюючих органів податкові повідомлення-рішення…

    ЩО ДЛЯ НАС «ЛЮДЯНІСТЬ» PARTNERS?

    БУТИ ГІДНИМ ПРЕДСТАВНИКОМ СВОЄЇ ПРОФЕСІЇ

    Юрист – це людина з набором морально-етичних якостей, гідних всілякої поваги, яка має юридичну освіту і практичний досвід застосування знань у вузькій практиці.

    При цьому робота юриста будується на постійній взаємодії з клієнтом – клієнтові не обов’язково особисто бути присутнім, але він завжди повинен бути проінформований про всі етапи і обставини по його справі. Клієнт завжди повинен бути впевнений, що юрист виконає роботу в обумовлені терміни.

    Гідний представник професії робить те, що обіцяв і робить це з першого разу.

    Перевершувати очікування клієнтів – це вищий пілотаж. Залучати клієнтів, обіцяючи золоті гори, маніпулюючи їх становищем – це найгірше з того, що може бути.

    Юрист як гідний представник своєї професії завжди повинен давати об’єктивну оцінку шансів у справі. Безумовно, при цьому він виходить з свого суб’єктивного судження і досвіду. Але саме збіг чесних можливостей і очікувань клієнта дає йому можливість вибору виконавця.

    У всякому разі, в роботі Partners все побудовано саме так: кожен наш клієнт може бути впевнений в об’єктивності шансів у його справі, впевнений в тому, що рухаючись до результату, ми не зрадимо своїм цінностям, вирішемо його ситуацію, досягнувши, як мінімум, його очікувань.

    ДОБРОЗИЧЛИВЕ СТАВЛЕННЯ НЕ ТІЛЬКИ ДО КЛІЄНТА, А Й ДО ОПОНЕНТА

    Є такі послуги, до яких люди вдаються тільки тоді, коли не все гаразд. Юридичні послуги належать саме до цього виду: за всю нашу роботу ще жодного разу до нас ніхто не звертався зі словами «у мене все добре».

    Усуваючи потенційні і реальні загрози з боку працівників, контрагентів, партнерів і держави, ми сприяємо добробуту наших клієнтів.

    Але ми бажаємо добра і опонентам. Тому працюємо за законом і в рамках закону, застосовуємо закон через призму можливостей, а не обмежень.

    І ще. Ми за позитивне мислення. Тому розвиток навчального напрямку в рамках проекту Partners Education сприяє тому, що український бізнес все частіше вдається до забезпечення юридичної та економічної безпеки за допомогою впровадження превентивних заходів.

    ВІДМОВА ВІД ОСУДУ

    Опонентів наших клієнтів, будь то їх працівники, контрагенти, партнери або держава, емоційно ми не судимо за своїми власними законами, для цього є чинне українське законодавство.

    Ми завжди пам’ятаємо про те, що законодавчо закріплені не тільки наші (клієнта) обов’язки, а й наші (клієнта) права, а також ці права і обов’язки є і в іншої сторони конфлікту. Тому тільки дотримання прав і обов’язків кожної сторони може говорити про законність і, звичайно ж, тільки на розсуд суду.

    І, так, в Україні існує справедливий суд. Винятки, звичайно ж бувають, але, як правило, частіше вони базуються на помилках з боку захисту.

    ГОТОВНІСТЬ ПРИЙТИ НА ДОПОМОГУ КОЖНОМУ, КОМУ ВОНА ПОТРІБНА, БЕЗ ОГЛЯДКИ НА ЙОГО МОЖЛИВОСТІ І РІВЕНЬ ДОХОДІВ

    Так історично склалося, що в нашій роботі завжди є хоч один соціальний проект – ми надаємо юридичну допомогу на добровільних засадах тим, хто в силу ряду причин опинилися в непростій ситуації і не можуть дозволити найняти юриста для її вирішення.

    Також ми запустили онлайн-сервіс первинної безкоштовної юридичної допомоги “Ответ Partners” – в рамках якого власники бізнесу, керівники, бухгалтера і співробітники компаній можуть поставити запитання і гарантовано протягом 24 годин безкоштовно отримати професійну юридичну консультацію.

    Для всіх інших клієнтів у нас є затверджений прайс з 180 + позицій по послугах для бізнесу. А це означає, що Ви зможете отримати юридичні послуги в необхідних для Вас і Вашого бізнесу обсягах, при цьому планувати свій бюджет і обсяг послуг під нього.

    Кожен член команди Partners формує Dream Team. Ми всі дуже різні, але ми разом, тому що нас об’єднують спільні цінності. Я з гордістю і впевненістю можу заявити, що кожен співробітник розділяє цілком і повністю всі озвучені складові людяності Partners.

    Що робить юрист

    4.1. Влада, що приймає (встановлює) конституцію.

    Більшість авторів аргументовано звертає увагу на те, що конституцію держави – як нормативно-правовий акт – встановлює (приймає) особливий, на відміну від інших правових актів, суб’єкт. У класичному варіанті таким суб’єктом має виступати народ. Сама ідея належності народові права приймати конституцію витікає з теорії народного суверенітету. Прийняття, встановлення народом конституції може відбуватись як безпосередньо (наприклад, варіанти прийняття конституції шляхом всенародного голосування – на референдумі), так і опосередковано – через обраних представників народу (наприклад: Конституційна асамблея, Конституційні збори або як виняток, той же парламент держави).

    Водночас, усі інші нормативно-правові акти приймають (встановлюють) органи публічної, в абсолютній більшості державної, влади: закони приймають парламенти, за винятком групи так званих референдарних законів – законів, прийнятих на референдумах; підзаконні нормативно-правові акти приймають (встановлюють) різні суб’єкти нормотворчого процесу – парламент, уряд, глава держави, інші органи державної влади різних рівнів, органи місцевого самоврядування тощо.

    Основи, витоки даної властивості, цієї характерної ознаки конституції як нормативно-правого акта, що полягає в особливій природі суб’єкта встановлення, прийняття конституції, приховані в сутності конституції як уніфікованого акту загальнонародної волі. С. Дністрянський з цього приводу писав, що саме в конституції народ встановлює, утверджує для себе організацію державної влади в цілому і “/. / доки нарід, як такий, не встановив про свою долю, не було конституції /. / Конституція без волі народа не є справжня конституція – вона є твором довільним, що дуже легко прокидається з абсолютизмом /. /”142.

    Практична реалізація ідеї прийняття (встановлення) конституції народом своїм корінням сягає переддня доби конституції і конституціоналізму як таких. Тут варто пригадати, що перші акти “передконституційного характеру” спочатку появились у вигляді угод (договорів) між населенням і правителями. Предметом таких угод виступали права певного прошарку населення перед правителем або ж, з іншого боку – обмеження прав феодала. Відповідно, суб’єктами таких угод виступав, з одного боку, народ, а з іншого – монарх (феодал). Пізніше такі угоди, як відомо, набувають загального характеру – тобто вони ніби укладаються від імені усього народу, або весь народ укладає їх між собою. З часом появиться і теоретичне обґрунтування всього цього у вигляді теорії “Конституція – як суспільний договір”.

    Ідея договору, що укладається між королем і народом, яку сформульовано ще в ранньофеодальній Англії, реального значення набула в часи англійської революції ХVІІ ст., коли теорія суспільного договору склала основу політичної платформи, її головних рушійних сил. Ці сили, серед іншого, формально вимагали і укладення саме такого договору. Тому незабаром з’являється і набуває популярності ідея “народного договору” (agreement of people), який вноситься у парламент і мав би отримати підтримку “всього народу” (“Народна угода (договір)” Кромвеля 1653 р.)”. Пізніше Г. Єллінек зазначить, що саме “народний договір” був першою спробою запровадити в Англії писану конституцію143. Окремо варто також пригадати, що за твердими, однак все-таки ідеалістичними, переконаннями Жан-Жака Руссо, для встановлення конституції необхідна воля всіх громадян; конституцію, як договір усіх з усіма, мали б підписати всі громадяни; вона повинна бути результатом їхнього одноголосного рішення; осіб, які не підписали конституцію, мали б вважати як іноземців.

    Саме тому, від часу появи перших писаних конституцій, текст їх як такий мав би починатися словами – “Ми, (такий-то) народ, приймаємо (затверджуємо) Конституцію”. Ця теза, вперше реалізована на практиці конституційного будівництва ще в кінці ХVІІІ ст. (“Ми, народ Сполучених Штатів Америки, вводимо і утверджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки /. /” – з преамбули Конституції США, 1787 рік; “Представники французького народу, утворивши Національні Збори /. /, прийняли рішення викласти в урочистій декларації природні, невідчужувані і святі права людини /. /” – з преамбули Декларації прав людини і громадянина 1789 року144), міцно закріпилась у текстах “другої” та “третьої” хвиль конституцій (“Латвійський народ через своїх представників у вільно обраних Установчих Зборах, встановив для себе таку Конституцію” – з Конституції Латвійської Республіки 1922 року145; “/. / німецький народ /. / для надання державної влади /. / прийняв в силу своєї установчої влади /. / Основний закон Федеративної Республіки Німеччини” – з преамбули Конституції ФРН 1949 року146; “Ми, багатонаціональний народ Російської Федерації, об’єднані спільною долею на своїй землі /. / приймаємо Конституцію Російської Федерації” (Преамбула Конституції Російської Федерації, 1993 рік)147.

    Навіть тоталітарні режими, лукаво творячи подібність конституційної системи, намагалися надати своїм “конституціям” характеру народної волі. Тут можна пригадати те, що проекти Конституції СРСР 1936 року (“сталінська конституція”) і Конституції СРСР 1977 року (“конституція розвинутого соціалізму”) мали офіційну процедуру “всенародного обговорення і схвалення”. Так, проект другої “Конституції СРСР” за окремим рішенням Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР було опубліковано 12 червня 1936 року в пресі для всенародного обговорення, яке тривало більше п’яти місяців148. П’ять місяців також (“Чи випадково?” – П.С.) обговорювався у засобах масової інформації колишнього СРСР і проект третьої “Конституції СРСР” в 1977 році. За офіційними радянськими даними того часу, в обговоренні проекту третьої “Конституції СРСР” взяло участь понад 140 млн. осіб149. Тодішній лідер СРСР Л. Брєжнєв з трибуни сесії Верховної Ради СРСР стверджував, що “/. / саме радянський народ став справжнім творцем Основного Закону своєї держави”150. Сьогодні досить чітко проявляється вся витончена фальш того, що відбувалося, оскільки надати “радянським конституціям” характеру народної волі із засади речі було неможливим хоча б через те, що тоталітаризм і конституціоналізм – явища взаємовиключні.

    Із саме такого розуміння суб’єктності прийняття (затвердження) конституції випливають наступні особливості (характерні риси) конституції як нормативного акта: перше – це розуміння останньої актом установчої влади (звідси розуміння установчого характеру конституції взагалі), і друге – ступінь (рівень) легітимності конституції як нормативно-правового акта.

    Конституція держави як нормативно-правовий акт є законом. Але, на відміну від інших законів, конституція має іншу правову природу, інший шлях виникнення. Якщо всі закони (окрім Конституції), як правило, окрім групи референдарних законів, є актами законодавчої влади, то Конституція є актом влади установчої. Тут необхідно, хоча б тезово, пригадати основи теорії установчої влади. Отже, у демократичній державі публічна державна влада побудована за поділом її на окремі гілки. Класичний (але не єдиний) варіант у цьому випадку – це поділ на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову влади. Кожна із гілок влади виконує свої функціональні завдання і ні в якому разі не повинна (не може) підмінювати іншу гілку влади. Між цими гілками створюється і діє механізм “стримувань і противаг”. Але при цьому всьому, законодавча, виконавча і судова влади (чи будь-які інші, встановлені законодавцем гілки влади) виступають вторинними, – тобто їх творять уже на другому етапі, вже на базі прийнятої перед тим конституції, за її приписами і положеннями. Первинною ж є влада установча, влада народу, яка встановлює демократичний політико-правовий режим, приймає конституцію, можливо, ще якийсь із законів. Вже на базі цієї прийнятої конституції твориться розподіл державної влади на окремі гілки. Організаційно-правовою формою (своєрідним матеріальним уособленням) установчої влади, як правило, можуть виступати Установчі Збори (Конституційні Збори, Конституційна асамблея, Конституанта). З цього приводу проф. Володимир Шаповал пише, що “/. / будь-яка Конституція як Основний Закон є актом установчої влади, і саме з цього випливають її юридичні характеристики. Інші закони – є актами законодавчої влади, чим пояснюється їх змістовна і формальна субординованість відносно Основного Закону. Сказане стосується і законів – референдарних актів, адже їх прийняття визначається конституцією”151. Біля джерел теорії конституції як акта установчої влади – погляди відомого політичного діяча та мислителя часів Великої Французької революції абата Емануеля-Жозефа С’єсса (Sieyes) (1748-1836).

    У державотворчій практиці українського народу ідея установчої влади як така, з певною мірою умовності, була вперше реалізована у Львові в жовтні 1918 року. Напередодні розподілу Австро-Угорської монархії, а саме 10 жовтня 1918 року, відбулася так звана “повна нарада” Української парламентської репрезентації разом з українськими членами Палати Панів (верхньої палати австрійського парламенту) та буковинськими послами у Відні. Саме на цій нараді було прийнято рішення “приступити до заснування української конституанти, яка б розв’язала питання про самовизначення українського народу”152. 18 жовтня 1918 року у Львові відбулось фактично загальнонаціональне (в рамках українських земель Австро-Угорської монархії) представницьке зібрання у складі близько 500 осіб – українців: депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, громадських організацій та суспільно-політичних рухів153, яке обрало Українську Національну Раду. До складу Української Національної Ради увійшли: всі українські депутати обох палат австрійського парламенту, депутати-українці крайових Галицького та Буковинського сеймів, тобто всі ті, хто отримав мандат довіри з боку українського населення Австро-Угорщини на останніх парламентських виборах та виборах до крайових (Галицького та Буковинського) представництв. Крім того, до складу Української Національної Ради увійшли також по 3 представники українських політичних партій з цих земель.

    Українська Національна Рада фактично перебрала на себе функції Конституанти (Установчих Зборів), оскільки серед її повноважень чітко і однозначно було зазначено право “/. / виконати в хвили, яку признає за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішати про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; предприйняти всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення (про самовизначення українського народу – П.С.) перевести в життя”154. Першим своїм документом – Маніфестом Української Національної Ради від 19.11.1918 р. – Конституанта задекларувала бажання та право українців Австро-Угорщини на створення своєї національної держави. Цей документ дослівно, зокрема, містив таке: “Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада як конституанта постановляє: І. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученнєм Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію. ІІ. Ся українська національна територія уконститувується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішеннє перевести в життє. ІІІ. Взивається всі національні меншости на всій українській области, при сім Єврєїв признається за окрему національність, – щоби уконститувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількости, відповідаючій їх числу населення. ІV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом і правом національно-культурної автономії та з правом заступництва при правительстві для національних меншостей. V. Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована отсе в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції. VІ. Теперішньому австро-угорському міністрови заграничних справ бар. Бурянови відмовляється права переговорювати іменим сеї української території”155. Маніфест Української Національної Ради від 19.10.1918 р. фактично був першим національним актом (документом) конституційного характеру на західноукраїнських землях того часу та за своєю юридичною природою, змістом і сутністю, на наш погляд, чітко належить до актів установчої влади.

    Одним із ініціаторів скликання Конституанти у Львові, активним учасником її організації та проведення, був відомий український юрист, громадсько-політичний діяч, депутат австрійського парламенту Євген Петрушевич (1863-1940). Тоді ж його було обрано головою (президентом) Української Національної Ради.

    Розуміння конституції як акта виключно установчої влади робить можливим також і постановку питання щодо розгляду проблеми “рівня (ступеня) легітимності” конституції як такої. Легітимність (від латинських слів lex, legis – закон, законний) нормативних актів, у тому числі і конституції, часто зводять виключно до розуміння буквально їхньої “законності”, зокрема точній відповідності чинному закону появи (виникнення, прийняття, затвердження) тексту конституцій. Такий підхід, однак, є дещо спрощеним. Адже поняття легітимності взагалі можна розглядати з позицій двох підходів: перший (вужчий) підхід – легітимність як законність; другий (ширший) підхід – легітимність як політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення населення країни, його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади156. Звідси, в політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної влади (чи її окремих інститутів) схвалює і підтримує більшість населення. Ще з часів німецького мислителя Макса Вебера (1864-1920) чітко розрізняють щонайменше три види легітимації: традиційний (побудований на додержавних відносинах, неписаних звичаях, традиціях і т.д.); харизматичний (в основі якого покладено емоційно-вольові чинники, він будується на авторитеті особистості, на вірі в провідника, вождя); раціональний (в основі якого – розумове судження, в тому числі і про прийнятий в державі порядок, з метою регулювання суспільних відносин).

    Одним із різновидів (сторін) раціональної легітимації є легітимація правова (юридична). Звідси, повертаючись до викладеної попередньої тези про те, що легітимність це не стовідсотково тотожне розуміння поняття “законність”, в окремих випадках законність як така (в тому числі й конституційна) теоретично може вступати в суперечність з легітимністю. Останнє, зокрема, може мати місце тоді, коли продовжують функціонувати владні структури, які не мають підтримки у більшості суспільства чи втратили в нього свій авторитет157.

    Якщо для законів, наприклад, їхній шлях появи через парламентську законотворчу процедуру є абсолютно зрозумілим і не залишає жодних сумнівів у питанні їхньої легітимності, то з випадками появи (виникнення, затвердження) конституції у стінах парламенту ситуація є дещо іншою. Виходячи із загального розуміння сутності конституції як політико-правового явища і призначення парламенту як органу законодавчої влади, у випадках, коли все ж таки парламенту доводиться приймати (затверджувати) конституцію, останній при цьому здійснює фактично невластиві для нього функції. Парламент не здійснює того, що робить, чи повинен, образно кажучи, робити кожен день – приймати, творити закони. Він, як виняток із своїх повноважень, через певні політичні обставини, разово здійснює функцію органу установчої влади (разово підміняє його, наприклад, ті ж Установчі Збори, Конституанту) і, за дорученням народу, приймає конституцію. Якщо ж конституція приймається парламентом без урахування (розуміння) останнього, приймається як звичайний закон, у цьому випадку, видається, що можуть виникати серйозні застереження щодо легітимності прийнятої конституції.

    Зведення проблеми легітимності конституції тільки до питання суб’єктності її прийняття (утвердження) було б дещо спрощеним підходом, оскільки саме затвердження (прийняття) конституції є тільки вінцем тривалого конституційного творчого процесу. Іншими словами, загальнодемократичні умови повинні бути забезпечені на всіх, без винятку, етапах творення конституції (розробка проекту, обговорення, затвердження). У випадку, коли органи влади самостійно (без народу) розробили проект конституції і народові пропонують тільки затвердити його, в цьому випадку рішення народу може дуже легко перетворитись у формальне схвалення, а сама народна воля викривиться до невпізнанності158.

    Сучасний німецький конституціоналіст проф. Г.-П. Шнайдер, даючи розгорнуту характеристику сутності влади, що утверджує конституцію, серед іншого звертає увагу й на те, що ця влада (“влада, що утверджує конституцію”) за своєю природою є і повинна бути також обмеженою. “/. / Будь-хто, хто встановлює конституцію, не може дозволити собі не враховувати ті цінності і головні переконання, які міцно ввійшли в сутність норм права, загальновизнаних світовим співтовариством. Сюди належить насамперед охорона гідності людини та захист її прав, що є призначенням будь-якої демократичної влади, яка утверджує конституцію” і далі “/. / обмеження влади, яка утверджує конституцію, має за свою основу і ту обставину, що її зв’язок з народом (відповідно до принципу народного суверенітету) обумовлює не тільки демократичний порядок утвердження конституції, але й також і її демократичну структуру. В іншому випадку /. / народ, признаючи конституційну владу, вступив би в протиріччя із своєю власною легітимністю”159.

    Враховуючи час появи (виникнення) та функціонування (діяльність), владу, що утверджує конституцію, можна розглядати також у двох формах: первинній і наступній (за вищезгаданим проф. Г.-П. Шнайдером – “початкова” і “конституційна”). Покликанням першої, власне, і є розроблення та прийняття самої конституції; вона, як правило, може нести в собі певну суспільну небезпеку, оскільки є за природою владою революційною. Друга ж форма цієї влади має на меті внесення змін і доповнень до конституції в рамках режиму конституційної законності.

    Що робить юрист